Є питання, яке я останнім часом ставлю собі все частіше. Скільки коштує байдужість? Не злість, не помилка, не лінь навіть, а саме байдужість. Тихе «та нехай буде так», «потім доробимо», «хтось розбереться».
Мої власні гріхи і недороблене. І гріхи та недороблене тих, хто був до мене. Бо кожного разу, коли я берусь щось створити, я раніше чи пізніше натрапляю на чиєсь «потім доробимо». І хтось колись натрапить на моє.
А сьогодні в Україні цей рахунок виставляє ще й війна. Коли російська ракета чи дрон влучає в підстанцію, котельню, водогін чи архів, з'ясовується, наскільки добре ми знали, що саме відновлюємо. І там, де до війни ми не доробили документацію, відновлення йде повільніше, дорожче і небезпечніше.
Як це починається: з мене
Байдужість ніколи не починається з держави чи з людства. Вона починається з однієї людини. З мене.
- Моя освіта. Тема, яку я колись «проскочив», бо вона була нецікава або складна. Через роки саме її мені бракує, і я плачу за неї вдвічі: часом, нервами, а іноді чужими грошима.
- Справи, не доведені до кінця. Курс, кинутий на половині. Книжка, прочитана до середини. Проєкт, у якому зроблено 90%, а останні 10% так і не дійшли до стану «можна користуватися без мене».
- Безлад удома. Інструмент, який лежить «десь». Документи, які «точно були». Кожен такий пошук забирає кілька хвилин. Кілька хвилин щодня — це дні на рік.
Є стара притча, яку я дуже люблю за її пряму мову. Про таланти. Один слуга свій талант не втратив, не розтратив, він його просто сховав: «І я побоявся, пішов і таланта твого сховав у землю. Ото маєш своє...» (Матвія 25:25, переклад Огієнка). І відповідь пана: «Рабе лукавий і лінивий!» (Матвія 25:26). Не злочинець. Просто байдужий до того, що йому довірили.
Далі: група, офіс, команда
Те, що вдома є моєю особистою проблемою, в офісі стає спільною.
- Безлад в офісі. Папка «Нове», у якій лежить усе за п'ять років. Шафа з документами, де ніхто не знає, що актуальне.
- Безлад у програмах. Код без коментарів, без тестів, без опису, як його розгорнути. Інтеграції, про які знає одна людина. Пароль, записаний «у нього в телефоні».
- Інженерні мережі офісу без документації. Яка розетка на якому автоматі. Куди йде цей кабель. Де проходить труба, яку не можна чіпати, коли вішаєш полицю. Схема, якої немає, або є, але десятирічної давності.
Програмісти давно мають для цього точну назву: технічний борг. Ворд Каннінгем у 1992 році описав його так: випустити код уперше — це як узяти в борг, і небезпека виникає тоді, коли борг не повертають, бо кожна хвилина роботи з не зовсім правильним кодом рахується як відсотки (мій переказ). Я вже писав про це в статті про очищення.
Цей борг можна порахувати. У дослідженні Stripe The Developer Coefficient (2018, опитування Harris Poll) розробники оцінили, що в середньому витрачають 17,3 години на тиждень на обслуговування: 13,5 години на технічний борг і 3,8 години на «поганий код», при середньому робочому тижні 41,1 години. Тобто близько 42% часу йде на минуле, а не на нове. Варто чесно сказати: це самооцінка респондентів, а не вимірювання.
А в офісах, де не пишуть код? Там те саме, тільки називається «пошуком інформації». McKinsey Global Institute у звіті The social economy (2012) оцінив, що працівник, зайнятий взаємодією з інформацією і людьми, витрачає майже 20% робочого часу на пошук внутрішньої інформації або колег, які можуть допомогти. Тут важливе уточнення: ця оцінка спирається на дані IDC, а популярна в інтернеті цифра «1,8 години на день» у самому звіті, за перевіркою, не зустрічається. Тож я беру лише те, що написано в першоджерелі.
Майже один день на тиждень. Майже кожен п'ятий робочий день іде на те, щоб знайти те, що хтось колись не записав або не поклав на місце.
Вдома, під землею
Тепер про інженерні мережі вдома. Хто з вас точно знає, де у вашій стіні проходить кабель? Де під подвір'ям іде водопровід? Хто з вас отримав від попереднього власника схему електрики?
Я майже ніколи не зустрічаю людину, яка може відповісти «так» на всі три питання. А потім ми свердлимо. І копаємо.
Місто, громада, область, країна
Тут байдужість перестає бути приватною і стає системною. Недостатній інженерний рівень і неякісна інженерна документація міста, громади, області, країни — це не абстракція. Це екскаватор, який перебиває кабель, бо на схемі його немає. Це ремонтна бригада, яка годинами шукає засувку. Це проєктувальник, який тижнями збирає вихідні дані, бо єдиного шару даних про мережі немає.
Про це я детально писав у статті «Сліпі мережі» та економіка відродження. Мережі, про які ми не знаємо точно, де вони і в якому стані, — сліпі. І кожен, хто з ними працює, працює наосліп.
Масштаб можна оцінити на прикладі країн, які це рахують:
- Common Ground Alliance у звіті DIRT за 2024 рік зафіксувала 196 977 унікальних зареєстрованих пошкоджень підземних комунікацій у США та Канаді. Лише за один рік. І це тільки ті, про які повідомили добровільно.
- У дослідженні економічного впливу (2026) CGA оцінює повну ціну таких пошкоджень для США в 83,2 млрд доларів на рік. Пряма вартість ремонту в цій сумі — найменша частина; основне — це зупинений бізнес, зірвані терміни, вплив на громади. Це модельна оцінка, а не підсумок рахунків, і її варто сприймати саме так.
В Україні такої загальної статистики я не знайшов. І це, мабуть, теж показово: ми навіть не рахуємо, скільки втрачаємо.
Коли по мережах б'є війна
Усе, про що я писав вище, в мирний час коштує годин і грошей. Під російськими ударами воно коштує тепла, світла і води для мільйонів людей.
Масштаб офіційно оцінено. За спільною оцінкою потреб на відновлення RDNA5 (Уряд України, Світовий банк, Європейська комісія, ООН, лютий 2026 року), станом на 31 грудня 2025 року прямі збитки в Україні перевищили 195 млрд доларів. В енергетиці, яка взимку 2025–2026 років зазнала посилених атак, кількість пошкоджених або знищених об'єктів зросла приблизно на 21% порівняно з попередньою оцінкою RDNA4; серед них генерація, передача і розподіл електроенергії та централізоване теплопостачання. Потреби на відновлення енергетики оцінено майже в 91 млрд доларів на найближче десятиліття. Пошкоджено або зруйновано 14% житлового фонду, це понад три мільйони домогосподарств.
Б'ють не лише по мережах, а й по пам'яті. 25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабного вторгнення, в будівлю обласного управління СБУ в Чернігові влучили два снаряди. Голова Державної архівної служби Анатолій Хромов розповів, що архівний підрозділ був повністю знищений пожежею: «Ми втратили до 13 тисяч документів про репресії радянського режиму проти населення Чернігівщини». ЮНЕСКО станом на 29 вересня 2026 року підтвердило пошкодження 563 об'єктів культури, серед них 24 бібліотеки і 5 архівів. Документ, який існував в одному паперовому примірнику, після пожежі не відновиш.
Тепер уявіть ремонтну бригаду, яка приїхала до зруйнованої підстанції чи пошкодженої тепломагістралі. Якщо є актуальна виконавча документація, точні схеми, цифровий двійник об'єкта, бригада знає, що саме було, що можна з'єднати і що треба замовити. Якщо їх немає, спершу треба з'ясувати, як воно було влаштоване. Шукати людей, які пам'ятають. Відкопувати, щоб побачити. Під загрозою повторного удару. Кожна така година — це години без тепла і води для людей.
Я не маю загальної цифри, наскільки відсутність документації уповільнила відновлення в Україні. Такої статистики, наскільки мені відомо, ніхто не веде. Але логіка проста: те, що ми не задокументували до війни, тепер доводиться відтворювати в найгірший можливий момент. Байдужість мирного часу війна перетворює на ціну, яку платять у холодних квартирах.
Знання, яке йде на пенсію
Є ще одна форма недоробленого, найтихіша. Знання, яке існує лише в голові людини.
Старий майстер, який знає, де насправді лежить труба, бо сам її прокладав у 1987-му, а на схемі вона на п'ять метрів лівіше. Інженер, який пам'ятає, чому це реле налаштоване саме так. Коли такі люди йдуть на пенсію або, на жаль, ідуть назавжди, разом із ними йде і знання. Якщо його не записали, його немає.
Про це моя стаття «Зберегти знання для тих, хто прийде після нас». Я дедалі більше переконуюсь, що задокументувати — це не бюрократія. Це форма поваги до тих, хто прийде після нас.
Скільки затримок на шляху кожного творця
Кожен із нас у чомусь творець. Інженер, програміст, підприємець, господар дому, батько чи мати.
І кожен, хто щось створює, на своєму шляху раз за разом натрапляє на одне й те саме:
- немає документації, і треба відновлювати те, що вже колись знали;
- є документація, але застаріла, і їй не можна довіряти;
- людина, яка знала, вже пішла;
- щось почали, але не довели до кінця, і тепер треба спочатку розібратися, що саме зроблено.
Кожна така зупинка — це тиждень тут, місяць там. Помножте на кількість людей у місті, у країні, у світі. Скільки ліків не винайдено вчасно, скільки мостів не збудовано, скільки компаній не з'явилося тільки тому, що хтось колись не доробив свою частину. Я не знаю точної цифри. Думаю, її ніхто не знає. Але я впевнений, що вона більша за будь-яку, яку ми можемо собі уявити.
Є дуже точна притча про це у Євангелії від Луки: «Хто бо з вас, коли башту поставити хоче, перше не сяде й видатків не вирахує, чи має потрібне на виконання» (Луки 14:28), щоб не сказали потім: «Чоловік цей почав будувати, але докінчити не міг...» (Луки 14:30).
Відбудова України і документація
Нам доведеться відбудовувати дуже багато. Енергетику, водопостачання, тепло, дороги, цілі міста. І я бачу дві дороги.
Перша: відбудувати швидко, як вийде, і знову залишити нащадкам сліпі мережі, папки «Нове» і схеми в голові однієї людини.
Друга: відбудовувати і одночасно документувати. Кожну нову лінію, кожну трубу, кожен вузол — одразу в цифрову модель, у ГІС, у доступний і зрозумілий вигляд. Це трохи довше сьогодні. Але це дешевше для кожного, хто прийде завтра.
Я, звісно, на боці другої. І саме цьому ми присвячуємо роботу в M1MT.
Що з цим робити мені і вам
- Доробляти. Краще менше справ, але до кінця, до стану «можна користуватися без мене».
- Залишати після себе опис. Вдома: схема електрики і водопроводу, фото стін до штукатурки. В офісі: де що лежить, хто за що відповідає. У коді: README, коментарі, тести.
- Записувати знання людей, поки вони поруч. Інтерв'ю з досвідченими колегами, відео, нотатки.
- Повертати технічний борг регулярно, а не раз на десять років.
- Вимагати документацію від підрядників. Я писав про це в статті про ціну невимогливості.
- На рівні громади: єдиний цифровий шар інженерних мереж, який оновлюється з кожним ремонтом і кожним новим об'єктом.
Мені дуже близькі слова Екклезіяста: «Все, що всилі чинити рука твоя, теє роби, бо немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости!» (Екклезіяст 9:10, переклад Огієнка). Для мене це не тільки про старанність. Це про те, що знання, яке я не залишив, після мене не залишиться.
Замість висновку
Байдужість здається безкоштовною. Насправді вона просто перекладає рахунок на когось іншого: на мене завтрашнього, на колег, на наступника, на дітей, на країну. І цей рахунок приходить з відсотками.
Кілька запитань, на які мені цікаві ваші відповіді:
- Яку справу ви почали і не довели до кінця? Що потрібно, щоб її закрити?
- Чи є у вас схема інженерних мереж вашого дому або офісу? Якщо ні, хто знає, де що проходить?
- Чиє недороблене найбільше сповільнило вашу роботу? І що ви самі залишаєте тим, хто прийде після вас?
- Яке знання у вашій команді існує лише в голові однієї людини?
- Що, на вашу думку, має змінитися, щоб громади і країна мали якісну інженерну документацію?
Поділіться в коментарях. Мені справді цікаво.